Любов Панченко – жива легенда українського національного мистецтва. Народилася 1938 року в селі Київської області. Батьки ніколи не схвалювали захоплення малюванням. У дитинстві Любу били по руках, якщо вона бралася за олівець. Дівчина не одержувала допомоги від родини, коли вчилася в училищі прикладного мистецтва, тому погано харчувалася і сильно хворіла.

Свій талант Панченко розкрила, ставши дизайнеркою одягу. Створювала ескізи одягу, декоративний розпис, аплікації з тканини, графіку, живопис. Схеми розроблених Любов'ю вишивок друкував головний жіночий журнал тодішньої України «Радянська жінка». Потім ці візерунки копіювали майстрині по всій республіці.

Вона завжди обстоювала українську мову і культуру. Панченко малювала писанки, вишивала національні строї для хорів, збирала гроші для допомоги політв'язням, що відбували покарання «за антирадянську агітацію та пропаганду». За її участі в Києві відродилася традиція різдвяного колядування та вертепу.

1964 року Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Севрук і Опанас Заливаха виготовляють вітраж «Шевченко. Мати» в Київському університеті імені Шевченка. Тоді Панченко робить ескізи українських рушників та оформлює стіни Музею Тараса Шевченка.

В усіх творах Панченко, незалежно від техніки виконання, є українські мотиви. Вона добре знала народне мистецтво і спиралася на нього у власній роботі. Зокрема, вплітала національні орнаменти в малюнки і в дизайн одягу.

Доля Любові склалася драматично. У радянські часи її твори не виставляли і не друкували. Художниця рятувалася вишивкою. Сьогодні роботи мисткині можна побачити у приватних колекціях її друзів, а також у фондах українського Музею шістдесятництва.