Дитинство художниці припало на 1930-ті роки, коли в Україні будували промисловість і влаштовували помпезні маніфестації. Водночас − руйнували храми, селяни помирали від голоду, а в містах люди назавжди зникали після арешту спецслужбами. Від репресій постраждали два діди Зубченко.

Після Другої світової війни Галина навчалася в Київському державному художньому інституті. Літню практику проходила в Карпатах, де закохалася у гори, в архітектуру і побут тамтешніх жителів − гуцулів (етнографічною групою українців, які проживають на Західній Україні). Однією з найвідоміших картин Зубченко стала дипломна робота «Гуцульське весілля».

1962 року Зубченко вступила в київський Клуб творчої молоді, що об'єднав прогресивних художників, літераторів, науковців. У той час вона вирішила присвятити себе українському монументальному мистецтву.

1964 року разом із групою подруг-художниць Галина створює вітраж «Шевченко. Мати» у головному корпусі Київського університету. Робота зображувала розгніваного поета Тараса Шевченко, який пригортав скривджену жінку-Україну. Цей образ викликав обурення чиновників. Вітраж знищили, а його авторки зазнали гонінь. Виключення зі Спілки художників України стало тимчасовою забороною на професію: в них забирали майстерні та позбавили державних замовлень.

До початку 80-х років Галина Зубченко разом з чоловіком, а після його смерті самостійно, працює над оздобленням мозаїками громадських будівель. У Києві це спорткомплекс «Наука», Інститут ядерних досліджень, Інститут кібернетики, Інституту урології. Лише 1985 року, після великої перерви, художниця повернулася до Карпат і знову малює.

Тепер роботи Зубченко зберігаються в багатьох музеях України, а також у галереях і приватних колекціях США, Канади, Аргентини, Японії, Австралії, Німеччини та Хорватії.